Комусь на прощання.

 На волошковому полі, яке ми проїздили минулого року, нині квітує кукурудза. Як люди люблять знищувати те, що може їх оживити. Щойно краса торкнеться їх душ – знищити, спалити, збайдужіти. Байдужість – визначальна людська риса сьогодення. Я теж підчепила цю хворобу. Я безнадійно інфікована байдужістю до тебе.

   У минулому житті, коли ми були тут разом я торкалась тебе, огорнута переживаннями, сповнена впевненості у взаємності. Налякане створіння у тебе за спиною. Не володіла тобою, але мала щось значно вагоміше. Що? Тепер вже не пригадати. Хвороба шириться і навіть подорож псевдо нашими місцями не змусить її відступити хоч на крок.

     Пам’ять, цей загадковий лабіринт людської свідомості, зберігає ще уривки подій, але це лише байдужі фото в альбомі життєвих подій. Застиглі маски з гримасою радості. Незнайомці з нашими обличчями. Хто ми і нащо? Я не можу сказати, чому опинилась там. Чому з тобою. Чому така щаслива.

     Мені здається, що птах, на якого ти вказав тоді помер цієї зими. Помер за те, що став нашим спільним спогадом. Помер, як волошки в тому полі, як помирає все, що ми маємо спільного.

    Хвороба прогресує і я вже забуваю твоє ім’я. Воно не переслідує мене більше на вулицях, в кав’ярнях, не шепоче з книжкових полиць. Сни мої позбулись нав’язливої присутності твоєї тіні, вкраденої мною колись. Вона, розгублена й непотрібна, ховається по кутках і хоче повернутись. Та її місце зайняте і потреба в ній давно вже відпала.

    Колись я мала для тебе тисячі слів. Сьогодні ж видушую їх заледве. Вони не хочуть тебе, як і я. Слова теж – байдужі. Інфекція множиться.  Хотіла сказати спасибі, але немає за що. Ти ж бо навіть не досвід. Хотіла сказати прощавай, але ж тебе й не було. Тому просто вибач, що вперше не знаходжу слів, а ті що є – вимучені.